У мої сім років ми переїхали в місто, зґвалтоване дев'яностими, задушене злиднями, з рибами, що спливають на поверхню. Сонце і бриз усміхають, руїни причалу та іржаві посудини — викликають безнадію. Гуляєш, квіти і шашлик – аромати окриляють, перестрілка криміналітету після виборів – обрубує крила.
Через ще сім років графічний комікс моєї душі потихеньку стали затирати родичі й однолітки. Спочатку нога — я залежний від ресурсів родичів, я залежний від їхніх знань про світ, тому я не можу пересуватися куди заманеться. Я прикутий до ними обраного шляху, що простягається до самого горизонту життя. Потрібно це усвідомити.
В кінці літа, після випускного дев'ятого класу, я сидів у дворі на лавці, поки друзі десь гуляли. Спекотне й ніжне сонце лоскотало мене через гілки визрілих дерев. Клумби — палаци квітів. Десь павуки вже готувалися вити вітрила, в які часто потрапляла степова жертва — нещасна провінційна людина.
У цій літній солодощі мені стало погано – я відчував, як стирається частина моєї голови. Мої думки — шум вітру, до якого всі звикли. Мені погано. Я вдихаю глибше і озираюся. Кішка зі шматками шерсті на шиї, її покусали місцеві холеричні собаки, їсть виварені пупки з кашею біля будки поряд в'їзду у двір. Іноді батько мого колишнього найкращого друга п'яним в'їжджає на новій розвалюсі через цей в'їзд. Я боюся, що він рано чи пізно влетить у цю будку.
Бачу, як повільно повзе гусениця. Дуже повільно повзе і ховається з поля зору.
Уже за два тижні я опиняюся там, у юридичному коледжі, де господарі моєї країни ділять людей на лохів і нормальних, на тьолок і шалав, на еліту і чернь. Їхній компас зіги завжди вказує на нордичний полюс незалежно від їхнього походження (молдавські одесити, архангельські кияни, вінницькі євреї). Коли я опиняюся замкнений в одному Всесвіті з ними, я розумію, що в них не затерті ноги, не затерта голова – вони насолоджуються свободою говорити, відчувати, діяти, мислити, повчати, кататися на машинах і літаках, ходити танцювати, гвалтувати, найобувати і красти. Я ж затертий у плечах, тулубі, голові, ногах, ледь помітний білому світу. Кожен мій крок – ризик стерти себе цілком, розчиниться в сонячному світлі, наче й не було. Вибір зникнути одразу або, повзти як гусениця, розчиняючись повільно, з крихітним, як і я, шансом залишитися.
Процес прискорюється. Яскраві мазки чужих уявлень про мене виявляються кліткою набагато жорстокішою, ніж мені здавалося. Коле в грудях, гуде голова, ніг немає, руки розчинені. Водночас, будь-який свіжий ковток кисню оголює запечені рани, і біль із новою силою зводить з розуму.
Як я мріяв повернутися за кілька тижнів до цього, сидіти в зруйнованому дворі, сам, у теплі під гілками. З вуличними тваринами, ароматами квітів, у сепії променів, щоб мене засліплювало спекотне й ніжне сонце, що вислизає за обрій. Повернутися в останній момент, коли я мав змогу відчувати спокій та радість свого існування.
