Ще тут вона,
де минуле досі живе.
Минуле, що вело її юнь і їй довірені
мрії стежками пустоти.
У цьому місці в минулому розлетілась драбина бажань,
Розірвалась мотузка надії і потріскали стіни спокою.
Враз опинилась вона під завалами земної печалі,
Видих і вдих їй давалися важко,
Ховалися сльози у кутиках мигдалеподібних очей,
Непромовлені слова застрягали у горлі.
На її молодому лиці карбувала втома сліди.
Загубилася молодість цілого покоління,
І всі зробились ветхими самітниками,
Притиснуті до запилюжених могил, із клунками на плечах
Тулили трагічно розламані писаки́ і видерті сторінки книг.
Загублено, безцільно снувала вона вулицями міста,
Дивилася невірними очима на дим і порох
І чула, як одна сусідка, що все своє життя зібгала у дрібну валізу,
Вилетіла через задній двір в пітьму нічну.
І думала тоді, що це все сон,
Себе руками била по лиці, щоб із кошмару вибратись,
Та зрештою знесилена зайшлась плачем
За непрожиту молодість і мрії знищені.
Це рішення далося їй нелегко, дорога втечі простерлась нищівна.
Та більше не лишалось їй нічого.
Її душа звучала мукою і болем ненастанним,
Аж поки торговець людьми не вигулькнув дорогою назустріч.
На тім виснажливім шляху
Вона ногами гори покоряла, що вознеслися до небес.
І за свою подерту одіж боротись мусила із дикими лісами.
Кінець настав ошатному вбранню, канапам і столам,
В руках, прошитих ранами, несла вона свій клунок.
Ноги їй попухли, коліна сточили їй скелі,
А вічі зачаїлися в западинах низин і прірв.
Іти вона вже не могла, але той клунок з рук не випускала.
