2002 після довгих років до міста повернулася свобода.
Якраз тоді ми й народилися на світ в Афганістані.
Поки я росла, саме тоді,
Кабул гарнішав і гарнішав мало не щодня.
Але той час, коли все ставало кращим, минувся.
Безпека закінчилася.
Щодня канонади вибухів.
Щодня закривавлені люди у всіх кутках міста.
Щодня у чорне зодягнуті люди куди не кинь оком.
Щодня відчуття всюдисущої смерті.
Щодня ми й далі ходили до школи, але зі страхом і тривогою.
Аж поки знов мали настати мир і добробут?
Я та мої однокласниці поховали надію на це.
Як мені пояснити, що на вулицях щодня стікали кров’ю діти, а ми однаково виходили гуляти?
Як пояснити, що ми належимо до покоління, яке щодня хоронять заживо.
Як пояснити, що ми, ті, котрі пережили злидні і відчай, втратили ноги і руки, матір і батька, сестер і братів, живемо попри все.
Це ми, молоде покоління, яке і майбутнім стане.
Але нашу надію на майбутнє поховано.
