Попри те, що зараз я далеко від сім’ї, родичів, а особливо від мами, ночами мені сниться, як я до них повертаюся. Батьківщина уві сні відчувається інакше. Я завжди думав, що терористи загрожують лише моєму містові, але цього разу небезпека поглинула всю країну. Скрізь снували люди в масках і валилися будинки. Там я зустрів тата, маму і всю мою рідню. Ця зустріч теж відчувалася інакше, очужено, немовби я вигнанець і натрапив на них випадково. Та все ж я насолоджувався цим сном, блаженстував уві сні. Ледве ми встигли возз’єднатися, як зненацька до нас під’їхало авто із чоловіками в масках, що почали стріляти. Ми кинулися тікати, а вони слідом за нами. Ми добігли до однієї стіни і сховалися за нею. Через якусь часину нам здалося, що постріли стихли. Ми думали, нападники дали нам спокій і поїхали геть. Але як тільки ми вийшли з-за стіни, щоб знайти ліпше сховище, на нас знову посипалися кулі. Вони влучили в маму і кузена. Він помер від ран, а мама вижила. Згадуючи той сон, я і нині тремчу, а моя душа крається на шматки, бо я хотів би, щоб ті кулі влучили натомість в мене. Уві сні я ридав годинами. А тоді прокинувся - шокований, приголомшений. І навіть якщо я ненавиджу той сон, однаково не можу його забути. Він уже сплівся зі мною.