Хто б міг подумати, що я колись житиму в Берліні?
#Басра
Коли в Басрі спалахнула пандемія коронавірусу, здавалося, що життя вмирає - власне моє життя так чи інакше вже не мало жодного сенсу. Протягом цілого року не можна було виходити з дому і зустрічатися з друзями. В школі я вчився добре, але для вступу на інженера мого середнього балу було недостатньо. Я не хотів навчатися в приватному університеті або за кордоном, адже це стало б надто великим фінансовим тягарем для моїх батьків. Ситуація в Іраку дедалі ускладнювалися, і майбутнє для таких людей, як я, виглядало доволі похмурим. Саме тоді у мене визріла ідея полишити країну і перебратися до Європи. Тому що, по-перше, я був би змушений піклуватися про себе повністю сам. По-друге, місце з більшими перспективами збільшило б мої власні шанси на успіх. Поступово ця думка перетворювалась на ідею-фікс, аж поки не настав момент, коли я зміг її реалізувати.
#Багдад
4 серпня 2021 року. Я дуже швидко попрощався з матір'ю та родичами, а потім з братом і кузеном вирушив з Басри до Багдада, звідки полетів літаком до Мінська. Протягом трьох годин я дивився у вікно і спостерігав за небом. Загалом переліт зайняв чотири з половиною години. Ми прилетіли до Мінська, але в аеропорту нам довелося чекати понад вісім годин. Нарешті нам поставили в паспортах штампи і дозволили покинути летовище. На перший погляд Мінськ видався мені чудовим містом. Погода була приємною, і я був у гарному настрої з відчуттям, що нас чекає щось прекрасне.
#Мінськ
Біля аеропорту нас чекав чоловік, який мав відвезти нас всіх до готелю. Ми могли дозволити собі лише один день відпочинку. Далі ми вирішили спробувати дістатися до Литви, оскільки чули, що кордони з Литвою були відкриті і їх легко перетнути. Білорусь була для нас лише транзитним пунктом, а кінцевою ціллю був Європейський Союз. Нас було 40 іракців. Кількома автівками ми попрямували до кордону. Коли ми приїхали, було вже дуже темно, і ми майже нічого не бачили. Ми пішли в ліс та йшли близько трьох з половиною годин, поки не дістались до кордону. Як тільки ми приїхали до лісу, ми побігли закритою групою, щоб дістатися до його литовської ділянки/частини. Як тільки ми приїхали до лісу, ми побігли закритою групою, щоб дістатися до його литовської ділянки. Однак незабаром з'явилися озброєні литовські прикордонники, які нас зупинили і змусили повернутися назад. Було дуже холодно і падав сильний дощ.
#Кордони
Більше п'яти годин ми намагалися переконати литовських прикордонників пропустити нас через кордон. Але безуспішно. Після цих п'яти годин приїхали білоруські прикордонники і відвезли нас автобусами в іншу частину лісу. Цілу добу нам не дозволяли нікуди пересуватися. Весь цей час ми нічого не їли і не пили. Врешті ми поїхали на галявину, де нам дозволили розпалити дрова, аби хоч трохи зігрітися. Ми розпалили багаття і прочекали там кілька годин. Якийсь час за нами наглядали. Але, на наш подив, в якийсь момент вони відійшли і залишили нас самих у лісі. Сутеніло. Ми вирішили, що треба діяти. Ми пробралися через ліс до магістральної дороги і були дуже здивовані, коли побачили, що туди під'їжджають мікроавтобуси без номерних знаків. З них вийшли люди в масках і поставили нас перед вибором: або вони везуть нас назад вглиб країни, де нас посадять за незаконний перетин кордону, або ж на кордон з Польщею. Звичайно, всі обрали Польщу. Нас одразу ж посадили в мікроавтобуси, і ми поїхали до польського кордону.
Там нас вишикували в шеренгу один за одним. Навколо стояла непроглядна темрява. Нам звеліли йти вперед, у пітьму, в саму середину кукурудзяного поля між Білоруссю та Польщею. Ми приїхали, нас вишикували в шеренгу один за одним. Навколо стояла непроглядна темрява. Ми пройшли десь півгодини, поки не опинилися на великому відкритому полі. Звідти вже виднілися вогні якогось польського села. Ми вирішили піти туди,але камери нічного бачення зафіксували наші рухи, і згодом ми були повністю оточені польськими прикордонниками.
#Польща
Прикордонники повезли нас углиб країни. Першими в черзі були сім'ї, тож мені довелося чекати в цьому полі три години, поки нарешті не дійшло й до мене. Нас привезли до колишнього тренувального табору, де нас утримували протягом тижня. Потім нам пообіцяли перевезти нас у краще місце, але все сталося навпаки. В ході операції, яка тривала понад десять годин, нас перевезли з цього табору до аналогічного місця, де у нас вилучили всі гроші і мобільні телефони. Мене помістили в один блок з десятьма зовсім незнайомими людьми. Два тижні я пробув на карантині, щоб запобігти коронавірусу. Після цього нас всіх зібрали на футбольному полі. На території, яка була повністю огороджена парканом, містилися невеликі модульні будинки, кожен з яких вміщував по чотири людини. Чотири місяці я просидів на цьому футбольному полі, не маючи жодного контакту із зовнішнім світом. Я був приречений нічим не займатися. Зрештою мене вирішили перевезти до іншого табору, цього разу біля німецького кордону. Він був ще гіршим, ніж попередній. По суті, це радше була в'язниця. У кожному корпусі утримувалося понад 200 осіб у десяти приміщеннях, тобто більше, ніж по 20 осіб на кімнату. Мій особистий простір обмежувався тільки ліжком, на якому я спав. Мені довелося терпіти це чотири місяці, перш ніж 1 квітня 2022 року мене нарешті вирішили випустити. Мене відправили до сирітського притулку в центрі країни. Це був непростий момент, адже мене розлучили з братом і кузеном. Я був молодшим, а вони - старше 18 років. Однак відтоді я мав змогу вільно пересуватися. У цьому будинку я провів три дні. Потім я вирішив поїхати до Варшави, і там зрозуміти, як діяти далі.
У Варшаві я провів п'ять днів у таборі для українських біженців. Іншого місця, де можна було б зупинитись в мене не було. Минуло вже вісім місяців від мого приїзду до Мінська. Увесь цей час я подорожував і багато чого пережив. Мета, заради якої я полишив Ірак, повільно зникала з поля зору. У Польщі моїм братові та кузену довелося здати відбитки пальців, а це означало, що згідно з Дублінською конвенцією, їм тепер заборонено виїжджати з країни. Тож мені потрібно було прийняти рішення. Я згадав про свою початкову ціль: Берлін. Я твердо вирішив потрапити туди попри все, навіть без чіткого плану, і незважаючи на те, що я абсолютно один і нікого там не знаю.
#Берлін
Коли я приїхав до Берліна, я звернувся до організації, яка допомагає неповнолітнім. Мене здивувало те, як добре вони до мене віднеслися. У зв'язку з пандемією, я мав зробити тест на коронавірус. Потім мене запитали, чи маю я при собі щось, де зазначене моє ім'я або прізвище, або щось, що могло б свідчити про моє походження. У мене з собою була фотографія мого паспорта. Після ще декількох формальностей мені дали листівку з адресою. Після ще кількох формальностей мені дали листівку з адресою. Я знайшов це місце в інтернеті і міг би дістатися туди за 40 хвилин, але я не орієнтувався у громадському транспорті, тож їхав я цілих три години. Прибувши на місце, я підійшов до одного з працівників, сказав, хто я, і що мені пообіцяли, що я зможу тут переночувати. Він підтвердив це, і провів мене до невеликої порожньої кімнати. Він представився і показав мені все довкола. Я був дуже виснажений, і хотів лише одного – спати. Прокинувся я лише через дванадцять годин. І тільки тоді я нарешті почав усвідомлювати, де я, та які труднощі мене спіткали. Наступні чотири місяці я переїздив з одного притулку для біженців до іншого, аж врешті отримав сповіщення від управління у справах молоді про те, що вони беруть мене під свою опіку. Це стало початком нового етапу моєї подорожі до Берліна.
#Нойкьольн
Моя перша квартира була в районі Нойкьольн. Гадаю, що в цій квартирі та в цьому районі я провів найкращі миті свого життя. Я гуляв метушливими вулицями, які подекуди нагадували мені моє рідне місто Басра. У Нойкьольні я познайомився з Берліном, і саме він сформував моє ставлення до цього міста.
#Німецька
Я вчив німецьку і навіть уявити собі не міг, що буду так сильно любити цю мову. Тут мова - це ключ до всього. Завдяки їй я познайомився з новими людьми – не лише з німцями, а також в мене завдяки мові з'явилися нові людські взаємини. Колись я розмовлятиму нею краще, ніж самі німці.
#Притулок
Я був ще неповнолітнім, коли розпочалася моя процедура надання притулку. Це було відразу після того, як я прибув сюди. На початку 2023 року відбулось моє слухання у федеральному відомстві в справах міграції та біженців. На той момент я вже три місяці був повнолітнім, і мою заяву про надання притулку відхилили. Мені було дуже прикро і я майже весь тиждень не виходив з квартири. Я був у розпачі і зовсім не розумів, як бути далі. Одна організація для біженців порадила мені подати апеляцію і не полишати вивчення німецької мови. Саме так я і зробив.
#Волонтерська робота
Я записувався у волонтерські організації та працюв в них - в спілці у Кройцберзі, яка піклується про нових біженців, у Нойкельнській їдальні, яка допомагає малозабезпеченим, щотижня готуючи для них їжу. Ця робота мені необхідна була для того, щоб відчути внутрішню силу. Я ніколи не думав, що отримаю нагороду як наймолодший волонтер на фестивалі волонтерів у Нойкьольні. Я прийшов на захід, коли він вже розпочався і саме в той момент, коли зі сцени пролунало моє ім’я, однак я ще не знав, що на мене чекає. Це був дуже дивний та чарівний момент.
#Дружба
Минуло близько двох років відтоді , як я приїхав до Берліну. Нова мова, нові місця, занадто холодна для мене погода - багато чого відрізняються від того, що було раніше, і передусім це - нове місто. Здається, за цей час я багато чого досягнув і пізнав інший світ. Однак щоразу, коли я кажу собі, шо тепер знаєш Берлін, місто дивує мене чимось новим, і за це я люблю його ще більше. Лише тут я дізнався про деякі нові значення слова «Дружба». Берлін також навчив мене дисципліни і тому, як знайти свій власний життєвий ритм. Одне з моїх улюблених місць - Темпельхофер-Фельд, особливо влітку, коли він кишить людьми, які всілякими способами насолоджуються життям і займаються спортом. Особливо мені подобається Шиллеркіц, невеличкий квартал у Нойкьольні. У дитинстві я мріяв вступити до університету в Берліні або Лондоні. З того моменту, як я прибув сюди, я працюю над тим, щоб втілити цю мрію в життя. Попри всі труднощі, в цьому місті я усвідомив, що ніколи не варто здаватися. Кожна відмова в житті – відкриває й нові можливості.
Нещодавно я гуляв з іракським другом районом, де були лише маленькі вулички і старі будинки. Довго не роздумуючи, я сказав йому: «Ходімо, я покажу тобі дещо гарне в моєму районі». Мій друг спитав: « Який район ти маєш на увазі?». «Старе місто Басри», - відповів я. Ми обидва розсміялися, і поки ми йшли, я подумав собі: Берлін міг би стати моїм новим домом.
Переклад з німецької: Себастьян Антон
