Коли уранці прокидаюся у ліжку
Й дивлюсь навколо себе - помічаю,
Що і себе, і місто, і з дитинства книжки
Щодня все менше й менше пам'ятаю.
Втрачаю спогади, й втрачається довіра,
До себе і навколишнього світу.
Єдине, що лишилося - остання крапля віри
У себе, чи у долю, чи у легкий подув вітру.
Як можна довіряти світу,
І покладатись на червону нитку долі,
Коли власні думки, і руки, і макітру
Не можу втримати уже у полі зору?
Нема довіри і до свого серця,
Найбільше зраджує воно мене, не інших,
Візьме і закохається в малі чарівні крильця,
Не знаючи, чи донесуть вони мене до світів інших.
Яку довіру можу мати до дороги,
Коли заводить вона мене в темні хащі?
І чи вкладати віру ще у власні ноги,
Які уже 3 роки ледве хочуть йти, пропащі...
Та все ж попри усі бажання,
Ти маєш довіряти вірним друзям,
І маєш вірити, що сонце встане зрання,
І в себе, і у всесвіт, щоб трохи менше бути в боротьби напрузі.
