Даніель, я хочу розказати тобі, чому ми опинилися у Берліні.
Увечері 23 лютого в Україні оголосили надзвичайний стан.
Вже тоді я розуміла, що буде щось відбуватися.
Але прокинувшись наступного ранку, перше, що зробила, увімкнула новини.
Від почутого я жахнулася – у нас почалася повномасштабна війна.
Те, що я тоді відчувала, неможливо передати словами.
Перше, що я зробила – побігла до магазину по продукти, щоб запастися їжею.
Тато 5 годин стояв у кілометровій черзі по бензин.
Щоб не травмувати тебе, я приховувала, що почалася повномасштабна війна.
Ти ж був тоді ще такий маленький.
Я підготувала підвал, віднесла туди воду, їжу, подушки, покривала.
Зібрала всі документи.
3 березня недалеко від нас пролунали два вибухи. Опісля я зібрала дві невеликі сумки і вирішила їхати з України.
Це рішення далося мені важко, оскільки тато мусив залишитися.
Ми перетнули кордон з Молдовою, і наша дорога в інше життя почалася.
До Берліна ми їхали дві доби.
Тут нас чекала твоя тітка.
Спасибі їй велике.
Вона підтримувала нас, як могла.
На той час вона вже рік жила в Берліні.
ЇЇ вагітність була дуже складною, внаслідок чого дитина померла, проживши всього два дні.
Ти часто плакав, дуже хотів до України.
Згодом до нас із рейсу приїхав твій брат Алекс.
Ти пішов до школи, завдяки якій полюбив Берлін і перестав рватися додому.
Згодом приїхала Крістін, дівчина, Алекса. Я оформила над нею опікунство, бо їй ще не було 18 років.
Всупереч труднощам через 9 місяців приїхав і тато. Так наша сім'я знову стала щасливою.
На нас чекало дуже багато проблем, які я мусила вирішувати, але я не здавалася, бо розуміла, що вам тут буде ліпше, ніж в Україні.