У центрі столу на білій тарілці лежить банан. Він жовто-коричневий, скоро почне гнити. Він не великий, не маленький, звичайний банан на ніжці. Банан вкритий невеликими плямами і маленькими цяточками. Як чорне око, на ньому розташована велика пляма, прямо посередині. Банан – це фалічний символ, чомусь я думаю про це, дивлячись на банан.
Але іноді банан – це просто банан, який би з’їла велика горила у зоопарку. У місті, яке так не схоже на моє. У великому місті-мільйоннику. Бо тільки у мільйонниках бувають зоопарки. У моєму місті сумно, там немає зоопарку. У сусідньому Харкові був маленький контактний парк, але і його розбомбили. Моє місто теж бомблять. Одна ракета влучила в будинок поруч з будинком моєї сестри. Я дізналася про це рано вранці, коли дзвонила їй по телефону. Вона ходила на балкон та бачила пожежу. Від влучання тремтіло навіть ліжко.
Я не чую повітряної тривоги, яку чує моя сестра. Я не бачу черг до банкоматів, лише про них пам’ятаю. Але уявляю, як зараз біля театру квітнуть каштани. Якби я була у своєму місті, ми б сестрою пішли гуляти та пити каву. Вона каже, що це можливо. Вона так робить щодня. Але мені здається, я б боялася ракет. Я б боялася тривоги. Я б боялася жити тут і зараз. Бо моє місто у моїх спогадах зруйноване війною. Але моя сестра там живе і не боїться. Навіть зараз, під час війни вона слідкує за дієтою та щоранку встає на ваги. Її дієта – це один банан вдень.
Саме такий, який зараз лежить переді мною на тарілці в Берліні.