Середа, 14 вересня 2022. Я прокидаюсь раніше, ніж зазвичай та відчуваю колючий холод. Але ж останні дні були доволі теплими. Я виглядаю з вікна: Вся дорога усипана листям, з яким граються маленькі вітерці. Вже світає. Скоро зійде сонце. П’ята ранку. Берлін. Біля зупинки метро У8 - Психіатрична кліника імені Карла Бонхеффера. У маленькому лісі чи парку знаходиться табір для біженців, в якому я маюпровести наступні кілька днів.
Я обертаю голову вліво та вправо, аби зменшити біль у шиї, який з’явився через подушку, яка більше схожа на мармурову брилу, та ліжко з його матрацом із залізними пружинами, яке вдень можна скласти та поставити в куток.
П’ять днів, відколи я тут, і жодної ночі я не зміг міцно заснути. Це, звісно, краще, ніж спати сидячи на іржавій палубі, а надто, у відкритому морі, постійно хвилюючись та передчуваючи погане.
Та все одно я час від часу ловлю себе на думці, що жадібно волію повернутись у ті дні. Попри всі негоди були тоді і хороші миті, навіть якшо я сам їх вигадав, аби втекти у міжсвіття фантазії.
Мене звати Ахмад, і тут я хочу поділитися з вами особливими моментами мого життя.
Мене звати Ахмад
Мені хочеться сміятися, коли я згадую початок цієї подорожі: мій брат сказав мені пакувати речі, бо ми вирушаємо до Німеччини. Мені це здалось абсурдним жартом.Чому він хоче, щоб я переїхав до Німеччини? Я вже добре облаштувався тут, у Туреччині. Тут я виріс, тут я провів усе дитинство. Тому мені ніколи навіть на думку не спало б поїхати звідси. Але брат мій був налаштований серйозно. Він оголосив, що ми більше тижня будемо подорожувати морем.
У серйозності його намірів я переконався, коли побачив складені запаси провізіїв: банки з мортаделлою, великими бобами та тунцем, і ще купа всього, що довго не псується.
Моя мати одразу почала складати наш одяг, поки я пішов до своєї маленької бібліотеки вибрати собі книгу, яка стане моїм компаньоном у подорожі. Я пройшовся по всіх романах. Книга мала бути не менше, 400 сторінок, аби її вистачило на усю подорож. Я ж бо знав, що ми цілими днями будемо сидіти без інтернету.
Я обрав роман «Мене звати Ахмад» Аймана Отома. Я не знаю, чому це мав бути саме цей роман. Можливо, тому що назва містить моє ім’я, або тому що у ньому понад 500 сторінок. Потім я пішов купляти собі стільки пакетиків з розчинною кавою, скільки спромігся купити.
Наступного дня ми зустрінемось з десь 50 людьми, щоб разом піти до нашого корабля.
Темрява
Мерзін, неділя, 28.08.2022, опівночі.
Ми чекаємо на прибуття корабля, який, за словами контрабандистів, мав переправити нас до Італії. Місцевість була віддаленою та безлюдною. Нарешті прибув корабель і став на якір біля кам’яного причалу. Насправді це був невеликий та затісний для нас усіх човен. Навколо – непроглядна темрява. Судно розхитувалося під вагою пасажирів, аж поки всі не всілися на свої місця. Ми сиділи доволі незручно, тісно притулившись до одне одного.
Після цього ми вирушили з турецького Мерзіну в напрямку якогось незнайомого узбережжя десь в Італії.
Пригоди хороброго мореплавця
Впродовж першої ночі я ще міг розгледіти вогні набережної Мерзіна, адже в цьому місті я прожив вісім років. І хоча тут жили всі мої друзі, тут минуло все моє дитинство, та й все моє життя пов’язане з ним, я був радий покинути його. Я не відчував ані краплинки того смутку, який, кажуть, охоплює тебе, коли полишаєш рідне місто чи вітчизну. Можливо тому, що я насправді ненавидів ці вулиці, райони, школи та мешканців. Можливо я більше не любив їх, бо провалив десятий клас, а це було лише місяць тому. Провалився я справедливо, всі мої шкільні підручники були практично новими та не мали слідів від користування. Я навіть не спромігся щось в них намалювати. Я просто залишав їх вдома і переважно прогулював уроки. Цього року я був повністю безнадійним, ніщо не могло змотивувати мене рухатись вперед.
На першому світанку я дістав свій роман, аби почати реалізацію мого плану на подорож: у тиші та спокої, з чашкою кави та чудовим видом на море, наодинці з собою та не відволікаючись на інтернет, почати читати роман. Однак реальність не підлаштовується під мої забаганки. Безперебійний гуркіт корабельного двигуна та крик дітей, які намагалися перекричати його, відволікали мене, щоразу, коли я намагався читати…
Всі молились Богові, аби ми цілими дістались до Італії та щоб судно не потонуло у 200км від найближчого грецького острова. Звісно, що далеко так не пропливеш. Час ніби розтягувався у просторі. Мені дуже хотілось познайомитись з кимось мого віку, але там були лише маленькі діти з батьками.Всі інші були щонайменше на п’ять років старші за мене. Врешті я вирішив приєднатись до старших, аби здаватися таким ж дорослим як вони, попри те, що мені не подобалось сидіти разом з ними. Так я став частиною групи з п’яти підлітків, які завжди сиділи разом. Ніхто з нас взяв з собою гральні карти, тому ми проводили час, розповідаючи одне одному історії з життя.
Потім сталось дещо, що добряче усіх налякало. Двигун судна загорівся. Він почав горіти, запалав, як наче у відповідь на мої прокльони щодо його гучності. Команда судна кинулася гасити двигун. Нам стало неймовірно страшно. Ремонт двигуна затягнувся надовго. Це була наша п’ята ніч у морі, що простягалось тепер перед нами у темряві, як і в попередні ночі після заходу сонця. У мене залишився тільки один пакетик кави, який я залишив на крайній випадок… Проте я вирішив зробити собі каву зараз – якщо помирати, то насолоджуючись останньою кавою!
Я зробив собі холодну каву і помітив, що мій пауербенк розрядився. А мій мобільник мав лише 10% заряду. Я дістав навушники з кишені, засунув їх собі у вуха і почав шукати пісню Ассали Насрі, яка була десь на мобільнику. Я поклав свою торбу як подушку між головою та дерев’яною палубою, роздивлявся зорі наді мною, а ноги простягнув за борт, так, що вони майже торкались води, поки голос Ассали співав:
«Це – Дамаск… а це – келих та вино
Я кохаю… Кохання буває ножем у плоть подібне
Я з Дамаску… і якщо ви розріжете мене
то витікатимуть яблука і виноградини
Тут – моє коріння… серце моє…. моя мова.
Як мені це пояснити? Чи існують пояснення у вирі кохання?»
Невеличка хвиля огортнула / нахлинула на мої ноги. Я відчув її мокру прохолоду, зробив/сьорбнув маленький ковток кави, аби розтягнути задоволення від неї якомога довше, і
знов почав роздивлятись зірки. Вони були великі і маленькі, яскраво сяючі і мляві. Ассала продовжувала співати своїм медовим голосом
«Вірші я поклала собі на спину, але вони виснажували мене.
Однак що це мали б бути за вірші, які дарують спокій?»
Врешті я задрімав і слухав цю пісню на повторі.
Попутники
Мене розбудив якийсь дивний звук, що доносився десь з моря. Світло нового дня змінило темряву, проте мені не вдавалося побачити, звідки походив цей звук. Я намагався пильно розгледіти все навколо до найвіддаленіших дрібниць, спостерігав навіть за бронзового кольору медузами, яких я побачив тут вперше в житті. Протягом наступних кількох хвилин я все ще чув цей звук, аж раптом побачив, як десь в далині щось виринає з води , знову і знову. «Це – кит!» - спершу подумав я. Однак, як на кита воно було якесь не достатньо велике.
Це щось повільно наближалося до нас. Впродовж цілої години я його чув, намагався побачити, але не знаходив. Та невдовзі воно настільки наблизилось до човна, що я зміг розгледіти його. Це був дельфін. Він навідався до нас не один, а в товаристві ще двох дельфінів, які трималися разом. Здавалось, що ці двоє кружляли навколо човна, в той час, коли перший прямував за судном, регулярно сповільнюючись, щоб триматися поряд зі своїми друзями.
Він подивився на мене. Я відчув, що він посміхається, і водночас демонструє свою чарівну елегантність. Коли він ще більше наблизився, я зміг усвідомити, наскільки ж він красивий. Ніколи досі я не відчував подібного щастя. Я дивився йому у вічі, і раптом відчув, що він має якесь послання для мене: «Що тебе привело сюди? Ти в пошуках нової батьківщини? Чи ти просто турист? Чому ти сидиш так сумно і самотньо? Чи ти, як і я, краще почуваєшся наодинці, замість того, щоб розважатись з іншими?”.
Мені хотілось сказати йому, що я волів би жити там, де народився, бо відтоді, як я поїхав, я відчуваю себе ізольованим від усього. Хай тобі завжди буде добре у твоїй стихії, мій друже. Море – це дуже велика, гарна батьківщина, яку тобі не потрібно ділити зі злочинцями. Я знав, що він мене не розуміє, тому ми просто дивились одне на одного, поки він не приєднався до своїх та зник разом з ними в далині.
Питна вода
Дельфіни немов принесли нам благу вість: за кілька годин після того, як вони зникли, прибула італійська берегова охорона. На цей момент ми вже були десь за три кілометри від наступного італійського порту. Вони роздали нам всім пляшки з водою. Відтоді, як ми сіли в цей човен, у нас не було змоги напитися досхочу, а на сьому ніч у нас майже не залишилось питної води.
Врешті ми прибули до італійського узбережжя. Все відбувалося дуже швидко. В Італії ми були лише два дні, а перш ніж поїхати до Німеччини, помандрували до Швейцарії, де також провели два дні.
Мої друзі заздрили мені, що я був у Італії. Втім, це не дивно, адже кращої країни немає на усій землі! Але вони не усвідомлюють, що це були найжахливіші дні мого життя. Я ночував у парках, а одного дня навіть був змушений спати під дощем при температурі 3 градуси. Погодьтесь, це не найкращі умови, аби мандрувати найкрасивішою країною Європи.
Берлін
Восьмого вересня, о дев’ятій ранку наш потяг прибув на центральний вокзал Берліна. Нас зустрів друг брата з двома паперовими стаканами дуже гарячої кави. Хотілось, щоб вона була трохи холоднішою, проте вона виконала свою функцію. Ми поїхали в Шарлоттенбурґ, щоб трішки відпочити в квартирі друга. З вікна лінії С7 (тоді я ще не знав, що вона так називається), я дивився на будівлі та парки, аж поки ми не вийшли на станції, неподалік від місця, де живе друг.
Тітка Ум Абд ар Рахман приготувала для нас мулухію з рисом. Було неймовірно смачно. Я був страшенно втомлений, тому після обіду завалився спати й прокинувся аж опівночі.. Не знаю, чи це був просто сон чи радше якийсь коматоз? У будь-якому випадку я добряче відпочив.
Наступного дня ми пішли стати на облік до міграційної служби. Нам виділили досить тісну кімнату, але ми були задоволені й тим. Ось він – початок нового життя, яке немає нічого спільного зі старим.
Сьогодні 29 Березня 2024 року.
Я пишу ці рядки, і я все ще у пошуках.
Переклад з німецької: Себастьян Антон