Так, я тут,
саме тут, біля цього віконця,
із мереживом сліз на очах
я дивлюсь на туманні провулки міста твого,
де змішалися плач матерів і самотність дочок твоїх.

Тут я щомиті чекаю, коли буде весна твоя,
хоча осінь жорстока твоя так трусила гілками нестиглими,
що розкидано наших дітей рядочком між смітниками
чи поховано їх у завалах глиняних стін.

Так, я тут,
я дивлюся в маленьке віконце,
я засвідчую чорні години батька, що сам за столом у скорботі сидить,
матері, чиї руки пустоту обіймають,
безборонної дитини, що прихистку не знайшла.

На цьому місці я стою
непорушно, мов статуї Будди,
і бачу картини руїн перед лицем твоїх честолюбних змагань,
тут я мовчки сльози вертаю назад,
і повалена нападом туги,
я оплакую пуп’янки, що не будуть цвісти,
розтерзані загрозою раптового прощання
й колись покинутих столів.

Я дивлюся на з’яву метеликів, чиї крила ще будуть розгортатися.

Так, я тут,
я засвідчую згорблену спину батька,
що не знає, де стіни домівки його,
й піднімає кожну побиту цеглину
у надії дітей своїх пошукати.

Так, я тут,
я на темній межі німоти,
серед шепоту тих, кого вже нема.