Ми прибули сюди з маленькою валізкою,
маленькою валізкою на п’ятеро дітей,
у валізці її саморуч пошиті білі хустки, шкарпетки, знімки,
нужда, журба, розлука, страх, спогади і надія.
І нині, 25 років потому,
валізка ця неторкана стоїть.
Так наче ми чекаємо того моменту,
моменту знов з валізкою в дорогу йти.
Але ж куди?
Де привітають нас сердечно?
Де нам валізку без страху розпакувати
і саморуч пошиті білі хустки, шкарпетки, знімки матері?
Де зможемо нужді, журбі, розлуці, страху, спогадам, надії дім знайти?
Валізка матері донині неторкана стоїть.
То чи належить говорити, що я нарешті прибула?
