4:50 - лунає дзвінок на мобільний телефон до мого хлопця (телефонує друг дитинства, який знаходиться у Києві на заробітках).
Ми сонні. За першим разом ми не беремо слухавку, бо хочеться спати, але дзвінок дуже настирливий і лунає вже декілька разів.
Олег бере слухавку. Не чувши вітання, він чує два слова: «Київ бомблять». Почувши це, ми прокинулись як ошпарені і перепитали: «Що?» - «Київ бомблять», - схвально крикнув товариш, і ми зрозуміли, що почалось… Ппочалось те, про що всі говорили жартома, мабуть, з місяць або й більше і в що ніхто не вірив. Ми розуміємо, що це реальність.
Перше, що ми зробили, як поклали слухавку, увімкнули новини, але враховуючи час, ще не було достовірної інформації про цю подію.
Задовго до того моя мама дуже сильно просила мене та мого хлопця, щоб ми наготували екстрену сумку в разі якоїсь біди. Але ми не вірили, що може бути війна, тому не збирали її, але щоб заспокоїти маму і щоб вона не переживала, ми сказали, що вона вона у нас наготовлена.
Чому вона нас так просила? Тому що мій паспорт був в Ратні, де я і жила і працювала, а от паспорт мого хлопця був за 35 км від того місця і відповідно + 30 км від кордону (віддалено), де живе брат з жінкою.
Мама каже: «Паспорт Олега у вас?»
Ми кажемо, що так і сміємося один до одного, хоча насправді він за 35 км.
Тут ми розуміємо, що почалась війна і так як у нас паніка, ми не можемо зібрати себе до купи.
Хлопець подає ідею, щоб поїхати і затанкувати авто… В нас була дуже велика привілегія в тому, що ми мали авто і що ми могли виїхати і поїхати, тільки аби було пальне.
Отож він збирається і їде. На годинку 6:30.
Я виходжу на вулицю і бачу повний хаос: люди всі метушаться, в магазині нескінченні черги, на заправках кілометрові черги, в банку люди не можуть зняти готівку, а онлайн-система не працює, не можна розрахуватись картою, тільки готівкою.
Я 24 лютого мала отримати зарплату. Так як почалася війна, я вже і не надіялася на ці гроші. Як тільки я про це подумала, мені приходить СМС від власників, що в мене є 15 хвилин, щоб прийти і забрати ці кошти, аби хоча б купити якісь продукти на перший час і затанкувати авто. Я як була одягнена, так і пішла, бо цей ресторан знаходиться в моєму будинку на першому поверсі, а я живу на другому.
Отож кошти в мене. Я біжу до свого хлопця, який стоїть у кілометровій черзі до заправки, і ми молимося, щоб заправити авто.
Через три години до нас дійшла черга і ми затанкувались і приїхали знову до квартири.
О 9:30 вже у новинах описувалися ці всі жахливі події, і ми приймаємо рішення їхати за 35 км і забрати цей паспорт і щоб виїхати.
Хлопець не хоче їхати і планує залишатися, адже тут його брат і вони залишаться боронити Україну. Я ставлю йому ультиматум: якщо він не їде, не їду і я. І тільки під таким ультиматумом я вмовляю його.
Об 11:00 ми тільки приїжджаємо до брата, вмовляємо його теж, але його дружина плаче і не хоче їхати, бо боїться, що його чоловіка заберуть на кордоні на війну. Ми залишаємо їх і їдемо в Ратне. Там ми о 12:30. І за пів години ми бігаємо по хаті і не знаємо, що взяти. Саме необхідне - це документи, телефон, гроші та зарядне. І ми вирушаємо на кордон…
На кордоні ми приїжджаємо і стаємо в чергу. Не зупиняємось, просимо брата, щоб він вирушав дорогу до нас і ми його вмовляємо. І він о 16:00 вирушає до нас. О 20:00 ми проходимо кордон, а він каже, що до кордону 26 км черга і він не приїде. Так і сталось.
О 12:00 жінки, які їхали з чоловіками, пересідали за кермо та вивозили своїх дітей.