Кадж

Покинута, як дерево
посеред жаркої пустелі,
вкрита ранами від незліченних дотиків,
жадаю неосяжності твоїх обіймів я,
щоб безмір моїх сумнівів та вагань
охопити.

І ось сиджу я,
з тягарем горя твого,
зруйнована, як Кадж¹,
під скорботним небом,
яке л’є жалоби свої, крапля за краплею,
під ударами вітру,
та запаху сухих холодів.
Приглушено лине голос самотини,
пригнічуюче почуття чужинства.

І ось сиджу я, вся в думках про тебе,
про заборонені букети квітів.
У смутку за сміхом, який тепер теж заборонений,
за змореними обличчями перелітних птахів
та покинутих жінок.
За цим потоком часу,
закутому між відчаєм та вірою.

Я і та порожнеча, яку ти залишив,
зітхають,
бо ти не повернувся.

З очима, переповненими дощем,
серце моє жадає тебе,
попри всі перешкоди.

Ти, птах спокою,
візьми мене на мить у свої руки,
мене та моє покоління.

Переклад з німецької: Себастьян Антон