В мені тягар важкий заліг,
що полонив єство, що затиснув його.
Разюче світло сліпить мої вічі безнастанно,
слова, у зародку задушені, замовчані, заглушені.
Чийсь чужинецький клич, заказаний моїм вустам.
І крок за кроком, відступаючи, шукаю прихистку в самім собі.
Дивлюся глибоко в самого себе, сиджу обабіч себе,
як приятель, як вартовий, що віддано плече підставив,
немов боєць, що щит тримає, й стає на прю із тьмою.
Він водночас чіпляється за мене, затримує мене,
А я стою у тихому ярінні.
В безсиллі я стою,
Недоторканний і недосяжний вартовому.
Як міць його щоденно возростає,
як невразливим його щит щодня стає,
так огортає він мене своєю тихою важкою тінню
і западається на мене, розтирає, розтоплює мене.
Та прагну я до іншого.
І воля моя непохитна, і погляд мій – прямо в ціль.
Я йду назад, стаю самим собою,
я воплочуся у самім собі, я возз’єднаюся з собою,
я бачу, що не пізно ще,
і настає зновуоживлення.
