alaname

Моїй ненародженій доньці

Коли самотності мені стає по вінця,
твоє лице в моєму сні стає принадою.
Твоє лице як висновок, що я існую.
Надія на цілунок твій дарує мені спокій.
Женеш від мене всі гризоти, коли смієшся
і промовляєш мовою цією, нашою,
моїм із найвеличніших мистецтв.
Думки про тебе як душі моєї серцевина,
Тому немає їй спочинку без твоєї.

О так, Ала,
Пишу тобі із сьогодення, йому не дотягнутися до тебе.
Як мені не дотягнутись до самого себе. Із затінку віків.
Плечем я притулився до любові, і так
жевріють мої спогади про тебе. В красі, у справжності,
мов дороге люстерко, що я його тримаю при собі.
Ти воплотитися могла лише підсніжником.
Я визнаю, що тіні наші не стрічалися ніколи.
Врата пекельні, манячи пророка,
не відмикалися для нас, їх запечатано ветхими павутиннями.
Із джерела віків нам знаку не подасть ніхто із подорожніх,
ніщо для нас усі світи у Всесвіті.
І ти не присягалася мені,
Це я заприсягнувсь твоєму серцю.

Та й зрештою, я знаю, що твій запах є серцем древа вічності,
А вічі увібрали в себе все. Ті чорні вічі.
Твій голос дає душі моїй тілесність.
Тілесність – клітка і звучання для мелодії.
Музи́ка тягне стогін мій крізь мушлю із перлиною.
Я знаю, що твоя журба обрамлює перлини ті у сяєво, у Всесвіт.
І знаю я, що завтра твою затисну руку й витатиму понад тобою.
У нашій власній, квітами замаяній Вітчизні. І зі спокійним серцем і душею
я йду собі. Це мо́є Я – думки про тво́є Я. Прекрасна мить.
Думки про тебе як душі моєї серцевина,
Тому немає їй спочинку без твоєї.

О так, Ала,
Я притуливсь плечем до таїни, що замкнена у тузі,
Але я все ще чесний чоловік із Курдистану.
І на святій могилі Тух Манука¹ я оживаю знову,
Вростаючи корінням у нагір’я Загроса².
Являєшся мені в думках, коли молюсь до Аші³ і до священних книг Життя.
Нехай в кінці моя журба не заквітує царськими вінцями. Блаватно-фіалко́вими.
А я і далі гризтиму себе в журбі – ти будеш для Вітчизни нашої Новрузом⁴.
Бо ти моя Вітчизна. Високо у небі.
Моєї плоті плоть на недосяжнім видноколі.

Не знаю я, навіщо випадаю з того самого сну,
а потім знову в сон у той впадаю.
В зачаєнім страху.
Не знаю я, скільки облич змінив, щоб бути твоїм батьком.
Але роками я щоденно за тебе Господа молю.
Не знаю я, коли розплющу мої очі із твоїми,
Які нагадують Efrîn⁵ в оливкових садах.
Чом поливать мені на віки вічні жасмін на підвіконні?
І дерево айви на зораному полі?
Чому оплакую свободу, самотньо серед гір?

Чому я полонений в обіймах Курдистану?
Скільки віків триватиме ще наша несвобода?
Наша історія, якій немає в світі пам’ятного знаку.
Ала, за що нам все це?
Чи скажеш ти мені, що за сила, що за таємниця
захована у цім?

І чи твоя душа мою повік манити буде?