В цей похмурий день я сиджу у вагоні регіонального потягу «Берлін-Нюрнберг» аби зустрітися з друзями. На відміну від України, де ми бачились іноді і по декілька разів на тиждень, тепер такі зустрічі відбуваються зазвичай лише раз на сезон. Сьогодні я проспала і не встигла навіть замовити кави по дорозі. Від цього, не дивлячись на мету поїздки, цей день здається мені не дуже приємним. Сині крісла – єдине що насичує цей день фарбами. Світло із вікна здається блідим та неочікувано сильно ріже очі.
Я закриваю повіки, занурююсь у власні думки. Вони такі тягучі, що за відчуттями їх можна розтягнути на кілометри залізної дороги від Берліну і аж до самої України, до мого міста. Я провалююсь у спогади, наче у пробоїни в асфальті, у рідні квартали рідного Запоріжжя. Високі дев'ятиповерхівки із пошарпаними стінами блідо-жовтого кольору. Широке дорожнє перехрестя і купа світлофорів, переходячи із однієї сторону вулиці на іншу, можна спостерігати довжелезний проспект. Мій живіт пробурчав, і подумки я одразу згадала про чорне «АТБ», що вмонтовано у житловий будинок. Там би я обов'язково взяла свою улюблену шоколадку із хрустким печивом всередині. На касі мені би сказали: «Доброго дня», і я б посміхнулась, бо чути мову, яку ти розумієш з першої ж секунди – це неймовірна радість. Вийшовши із магазину, я б одразу розгорнула шоколадку і відкусила би краєчок. Перед моїми очима проходять два чоловіка, один з яких каже: «Ну и короче... Понимаешь, время сейчас такое, нестабильное...». «Понимаю», - думаю я, згадуючи про те, що російську мову розумію навіть краще, аніж українську.
В цей момент моя увага концентрується на цьому усвідомленні. Я розпаковую запечатану папку із надписом «Мова. Конфлікт?». Дістаю купу паперів і бачу надписи: «Мова – код нації?», «Мой язык любви теперь ненавидят», «Думки вголос та в голові», «Чи я можу говорити мовою тих, хто мій ворог? Чи це мова ворога?», «Закон. Конституция. Дискриминация. Меньшинства», «Я меньшинство?», «Могу ли я любить и тот, и тот язык?», «Чому це стало так важливо?», «Мені це нав’язують? Чи це по любві?».
Навкруги мого горла з’являється невидима синя хустка, кінці якої натягуються все сильніше. Я ледь дихаю. По щоці тече сльоза із під закритих вологих очей. В цей момент я відчуваю теплу руку, що спокійно торкається мого коліна.
«Вибачте, Ви в порядку?» - чую я голос жінки, що виглядає розпливчато в моїх очах. Я протираю їх і дивлюсь ще раз. Вона сидить прямо навпроти мене, біля вікна. Красива жінка, років за 35, із темно-каштановим волоссям, забраним в елегантну зачіску і темно-синім шовковим платтям із довгими рукавами та подолом. Посміхаючись мені, вона турботливо зазирає в мої очі. «Так, я перепрошую. Я в порядку», - видихаючи відповідаю я їй. «Знаєте, мені здається, що людям, особливо в такі часи, треба більше розмовляти. Тож якщо б Ви могли мені розповісти, що змусило Вас так засмутитись – я б залюбки вислухала. До речі, як Вас звати?» - запитує вона. «Анастасія». «Приємно познайомитись. Так от, Анастасіє, скажіть що так бентежить Вашу душу?» - пильно дивлячись на мене, питає вона. «Мене бентежить мова». «Мова? – перепитує вона, - як мова може бентежити?». «Ну, не зовсім мова, а скоріш те, як до неї ставитись, розумієте? Змалку я говорила російською, а українську почала вчити років з семи-восьми. Потім писала і балакала вже як прийдеться. Українською в школі, російською вдома». «Так і що Вас в цьому бентежить?» - підводе до суті жінка. «Те, що я все життя признавалася в коханні російською. Що всі мої вірші були написані російською. Що всі мої думки завжди були російською, але тепер я маю говорити й писати іншою мовою, бо інакше я «не занадто й українка» як то кажуть. Хоча, я абсолютно не розумію як моя національність по паспорту може конфронтувати із моєю мовою? Чому я не можу просто бути тою, хто я є?». «Це добре запитання, - відмітила вона, - та в мене є до Вас інше». «Яке?» – зацікавилась я. «Чи любите Ви українську мову?». «Думаю, що так». «Чи любите ви російську мову?». «Думаю, що теж так». «То виходить, що ви та, хто ви є, коли володієте двома?» - піднявши брови, питає вона. «Так. Але змушують мене говорити лише однією. Оце мене і бентежить». «Люба, Вам завжди хтось щось буде говорити. А, як на мене, найголовніше в цьому житті спиратися на свої власні відповіді й висновки. Тож я маю запитати – який Ваш власний висновок із того, що Ви мені сказали?». «Мабуть те, що я люблю дві мови і що не маю обирати щось одне. Але... Якщо мене засудять за мою російську?» - питаю я із страхом в очах. «Люба, Вас можуть засуджувати скільки завгодно. Та найстрашніший осуд – це власний. Чи зможете Ви спокійно жити, якщо будете відрікатись від мови, якою говорили в дитинстві? Чи можете Ви відрікатись від мови, якою писали твори в школі?» - із легкою посмішкою продовжує вона ставити запитання. Я тихо мотаю головою зі сторони в сторону. «Отож бо. Пам’ятайте лиш про те, що є цінним для Вас. Ваше життя – найцінніше. Живіть його так, як вважаєте за потрібним. Боротьба завжди буде тривати. Та виграти її в історичному контексті майже неможливо, а от виграти власну боротьбу можна. А краще взагалі не боріться із собою, люба, бо цей світ і так знайде Вам випробовування. Будьте на своїй стороні», - встаючи говорить вона і йде до виходу, наче розчиняючись серед синьови крісел, а я лише супроводжую її поглядом. Згодом від її присутності залишиться лише фраза «будьте на своїй стороні», яка ще довго буде звучати відлунням в моїй голові.
