Німецька пятиповерхівка. Будинок часів альтбау в берлінському районі Шарлотенбург. Двокімнатна квартира на третьому поверсі без ліфта. Коли ми перевозили наші речі, це було зовсім не складно, адже усі наші пожитки – це одяг та взуття, які нам люб’язно приносили місцеві, ще коли ми жили разом з ним. Також він подарував нам свої рушники та кухонний посуд. Квартира вирізняється просторим плануванням, високі стелі, понад три метри точно. Саме тому на них ще не висять люстри, треба шукати довгу розкладну драбину, щоб дотягнутися до стелі й повісити їх.

У куточку спальні причаїлася висока груба обкладена кахлем ніжно голубого кольору. Якщо дивитися на неї, ностальгуючи за батьківською домівкою, то можна нафантазувати, що у цій соціальній квартирі, є ванна. Натомість тут невеличка душова. Саме таким кахлем за розміром і кольором була обкладена ванна в моєму дитинстві. Або ж можна уявити, що це не груба для опалення, а піч. Піч у будинку моїх батьків також була вдягнена у кахель ніжного кольору з ледь помітним голубим відтінком. Кахель - це єдина схожість в інтер’єрі із моїм дитинством. До п’ятнадцяти років я жила із батьками й то був найбезтурботніший період мого життя. Потім були студентський та сімейний гуртожитки. Пізніше, я розлучилася й орендувала двокімнатну квартиру на першому поверсі.

На відміну від радянської панельки, жити в такому будинку особлива романтика, стіни тут товсті, підлога дерев’яна, а не з лінолеуму чи ламінату й внаслідок цього краща шумоізоляція між квартирами. Вночі тут не чути скрипіння ліжка із квартири поверхом вище. Та і самій можна дозволити собі не хвилюватися, якщо в момент близькості та втрати влади над своїм тілом, з твоїх вуст вирветься крик. Він точно не розбудить сусідів, якщо тільки не залишити відчиненими вікна.

Пішла на кухню, треба порізати апельсини та яблука, щоб вони не обвітрилися, краще робити це перед самим його приходом. Із кухонної шухляди дістала великого, гострого ножа. Ним легко нарізати апельсини тоненькими напівсонцями. Цей ніж він приніс минулого разу. До цього він хотів допомогти мені готувати вечерю, а в мене був лише один маленький ніж. То ж на наступну зустріч прийшов із двома новими ножами різних розмірів.

Будинок, в якому ми тепер живемо, без сумнівів пережив Другу світову війну. Взагалі, за свідченнями істориків у 1945 році, лише одинадцять відсотків житлових будівель у Берліні були повністю зруйновані, вісім - сильно пошкоджені, десять - підлягали відновленню і сімдесят відсотків були придатними для життя. То ж з легкістю можна пофантазувати хто тут жив раніше. Чи була це квартира військового і, чи доводилося йому воювати в радянській Україні? Чи тут жила одинока мати із сином, якого забрали на війну і він більше ніколи не повернувся. Його матері доводилося допоки вистачало сил самій носити сходами дрова, щоб натопити грубу взимку? Чи тут жила бездітна пара? В Україні на домівки в яких зростали малі діти, вказував гачок забитий у стелю спальної кімнати для того, щоб підвішувати колиску. Вона звисала до самого ліжка, щоб батько чи матір могла колисати дитину, коли та заплакала, не підіймаючись з постелі. На подібний гачок зараз чіпляють крісло-гойдалку. А тут, хто його зна чи була мода на такі колисанки?

А ця кнайпа на розі вулиці, як давно вона тут і чи заходив до неї час від часу Еріх Марія Ремарк, табличка з ініціалами, якого висить на будинку у двохстах метрах від мого будинку? Саме тут він написав “На західному фронті без змін”. На північному фронті, де до втечі з країни були ми, через 53 дні, бомбардування та обстрілів Чернігова, зміни відбулися значні. Керівництво армії РФ планувало захопити обласний центр Чернігів і вийти на шосе, яке з'єднує місто з Києвом. П'ять тижнів тривали запеклі бої та російська армія так і не змогла зайти до Чернігова. На початку квітня, після серії військових невдач, російські війська вивели з області. Пізніше у військовій адміністрації підрахували, що за період активних бойових дій загинуло понад п’ятсот цивільних осіб, а поранено - понад півтори тисячі. За час окупації регіону на території всієї області було зафіксовано численні руйнування цивільної та критичної інфраструктури; житловий фонд деяких сіл зруйновано на 60-70 %.

А може з цієї квартири восени 1938 року були змушені тікати євреї? Он скільки пам’ятних камінців серед бруківки біля будинку. Цілі родини загинули. Цілком ймовірно, що після поділу Берліну тут жили французи, адже район Шарлотенбург належав до французького сектору.

Скоріше за все, що перші власники цієї квартири були не дуже заможними. Малесенька кухня, немає балкона, ванни та ліпнини на стелі, приміщення для покоївки, як в інших старих будинках цього району, також не було.

Нарізала овочі, перевірила, чи ще теплий гратен у духовці та пішла у залу. Помічаю сушку для одягу. Речі вже висохли, складаю у шафу. Спочатку я сушила прання на невеличкій батареї у спальні, постільну білизну розвішувала на дверях кімнат. Усе купити одразу неможливо. Коли я захворіла і не вставала з ліжка, він приходив до нас щовечора після роботи п'ять днів поспіль, поки у мене трималася висока температура. Приносив ліки та продукти, мив посуд, прав речі, ходив із моєю донькою в парк на прогулянку, допомагав їй робити домашнє завдання. Якось попрощався і пішов, а за десять хвилин вдруге за вечір подзвонив у двері. Відчиняю, стоїть усміхнений із сушкою для одягу в руках: “Поки не купимо нову, нехай буде ця. Знайшов на вашій вулиці, хтось виставив”, - радісно повідомив він. Я подумала, що хочу, щоб ця сушка служила нам якнайдовше, не хочу я нову. Це ж він навмисно повернувся і пропустив свій потяг метро, щоб зробити мені такий несподіваний подарунок.

Іду у спальню, нанесла трохи парфуму. Глянула у дзеркало, аби поправити зачіску. Підходжу до вікна. Відкриваю одну половину. Вікна нашої берлінської квартири виходили у внутрішній дворик, він невеличкий, а отже дітям гратися нема де. Тому тут так тихо, що чути як з гілки злітає пташка, щоб перелетіти на інше дерево. Вікна зі спальні були якраз навпроти входу у двір. У всьому Берліні будинки зазвичай побудовані закритими квадратами, а не окремі свічки, як в Україні. Як на мене, це дуже вдале рішення. Хороший спосіб соціалізації. Треба буде лише зачинити вікно, перед тим, як він підхопить мене на руки і понесе в ліжко, аби не порушити спокій своїх сусідів.

Згадую, як прибігла з підвалу школи до свого будинку в Україні, щоб зібрати речі в евакуацію. Це був другий тиждень поспіль, коли російські війська намагалися прорвати оборону міста. Якийсь чоловік, по при постійні обстріли та небезпеку отримати поранення, чергував на вході до під’їзду. Він просив мене надати докази, що я проживаю в цьому будинку, а не біжу щось вкрасти чи що ще гірше є представницею диверсійно-розвідувальної групи Росії. Хотів подивитися паспорт. Я подумала, якого біса? Моя донька сама у підвалі, у мене обмаль часу, я ризикую померти від удару ракети, чи ракета влучить у підвал де спить донька, а я повинна цьому незнайомцю щось доводити. “А ти хто такий? Може хочеш взяти мене в заручники. Може ти сам росіяни і хочеш увірватися в мою квартиру і щось вкрасти чи пошукати їжі?”, - цивільний одяг на ньому для мене не був аргументом, що він не росіянин. Тоді він назвав своє прізвище і номер квартири в якій живе. Я дістала ключ із кишені куртки і сказала нехай він буде йому як доказ, врешті-решт я не лізу у квартиру через вікно. Моя квартира була на першому поверсі пятиповерхівки. Ліфту не було. Мені ніколи не потрібно було підіймалася по сходах. Дитячого майданчику, де б я гралася із донькою біля нашого будинку також не було, тому за три роки, що ми там жили, я не знала нікого із сусідів. Тут же я з перших днів затоваришувала, чи не з усіма сусідами із нашого будинку. Про всяк випадок, думала я. У підвалі де ми жили, було зо дві сотні людей, а я не могла попросити когось, побути з донькою, поки мене нема. Раптом в Берліні почнеться війна і нам усім разом доведеться жити довгий час в одному підвалі? Принаймні буде кого попросити, щоб приглянули за моєю донькою.

З іншого боку я в цьому будинку одна українка. Тому для своїх німецьких сусідів я є сховком цілої низки асоціацій про звичаї, побут, традиції, характер українців, якщо до цього вони не спілкувалися так близько з нами. То ж вони самі охоче підтримують дружні стосунки. А може взагалі дехто з них не відрізняв українців від росіян?

Замріяно стою біля вікна і чекаю поки у дворику з’явиться він, щоб скоріше побігти до дверей і відчинити їх. Щоб не змарнувати кожну хвилину нашої зустрічі. Спочатку у дворик пірнає його кульбабова голова. Маленький прохід змушує його пригинати голову. Світлі волелюбні кучері його волосся за ясної погоди ніби готові розлетітися навсебіч. А в дощ його зачіска нагадує найпершу ранкову хмаринку, що лише зявилася на небосхилі й рівна така, з чіткими краями. За спиною наплічник. З нього визирає паперовий згорток. Цікаво, що за квіти будуть цього разу? Та не важливо, він завжди обирає квіти з ароматом мого попереднього дому. Він знає дуже багато про Україну і навіть в дитинстві гостював колись на моїй батьківщині. Тепер у моїй тимчасовій берлінській квартирі, окрім кахлю на грубі, про дім нагадуватимуть і подаровані ним квіти, можливо такі самі, як мама висадила навколо будинку. Дзвінок у двері. Відчиняю й обіймаю так, ніби вростаю в нього. Стаю зеленим молодим плющем, що наповзає на стіни сірих німецьких будинків. Закриваю очі, затамовую подих, щоб краще відчути запах його тіла. Від нього пахне спокоєм, батьківщиною. Коли він поруч, я ніби вдома.