Берлін - примхливе місто, яке обирає своїх мешканців дуже ретельно. Всі твої спроби підкорити його собі приречені на провал: воно буде ізолювати тебе, морити голодом, розвожувати, а потім виплюне тебе на свої вулиці. Жодного милосердя.
Це місто, яке поглинає мої роки, всмоктує в себе мої сили, мій запал та моє натхнення. Я наче будую повітряні замки. І це лише питання часу, поки місто не розчавить нас у своєму лоні, а потім вихаркає.
А втім, не хвилюйтеся, я не злий, насправді я люблю це місто. Не існує іншого місця у світі, де б я волів бути більше, ніж тут. Тому що Берлін перетворив мій дискомфорт як чужинця, на потребу бути іншим, на певний супротив, на частину моєї особистості. Це місто призвело до того, що поняття «інтеграція» для мене тепер означає «підкорятися», що/яку я вважаю огидним. Та й як могло бути інакше, якщо політичні партії трактують «інтеграцію» як приборкання варварів? Тому моя інакшість стала своєрідним бунтом.
Берлін, вересень 2015 р.
Коли ми з братом приїхали до німецького кордону, нас затримали і помістили в центр масового розміщення, який вміщував близько 200 осіб. Через тиждень нас відправили до Берліна. В той день мене охопила невимовна радість: о п'ятій годині дня відправлявся потяг до Мюнхена, звідки ми мали продовжити шлях до Берліна. Ми попросили у прибиральника два пластикові пакети для наших речей. Він витягнув два сині пакети зі свого візка і дав їх нам. Поклавши туди свої речі, ми пішли на залізничний вокзал і вирушили до Мюнхена. Щоб потрапити на правильну платформу, ми бігали поміж людей, простягаючи свої квитки та довідки про поселення. Ми не могли прочитати, що там написано, але чіплялися за них, мовби від цього залежала наша доля.
Не довго думаючи, ми сіли в потяг і вирушили до Берліна, у зношеному одязі, в якому вже перетнули ціле море і Східну Європу, тримаючи в руках сині пластикові пакети, набиті одягом. Здавалося, що пасажири нашого вагону дивувалися нашому зовнішньому вигляду. Не знаю, що означали їхні проникливі погляди. Кондуктор побачив нас з кінця вагона, підійшов і ввічливо попросив показати квитки. Як і минулого разу, я виклав усі документи і дав йому можливість вибору. Він зауважив, що ми сидимо в першому класі, і попросив нас пройти за ним. Ми встали, і він повів нас до вагону, де були такі ж пластикові пакети, як і в нас. Він запропонував нам вибрати місця, і ми сіли. Він дозволив нам вибрати місця, і ми сіли. Коли ми наближалися до Берліна, ми з братом були останніми пасажирами з синіми пластиковими пакетами у вагоні. Це було трохи після опівночі.
Брат: «Як ми дізнаємося, хто нас тут чекає?»
Я: « Ну вони, мабуть, триматимуть таблички чи ще щось, щоб ми їх могли впізнати».
Насправді нам ніхто не пообіцяв, що зустріне нас на вокзалі. Проте ми вважали це абсолютно логічним. Адже хто б став направляти когось до Берліна, потягом, який прибуває після опівночі, в один з найбільших мегаполісів Європи, без мови, без грошей, без жодних засобів зв'язку, навіть без інтернету? Звісно ж, що хтось на нас чекає! «Це ж Німеччина, брате...», - впевнено сказав я.
Поїзд зупинився, і двері відчинились. Так почалися наші перші кроки в Берліні.
Ми трохи відійшли вбік від дверей, почали озиратися, вишукуючи тих, хто «точно має на нас чекати». Але за деякий час на пероні залишились тільки ми.
Брат: «Хіба таке можливо? Нікого немає!"
Я: «Їй-богу, теж не знаю. Боюся, вони тут десь блукають, бо не знають, звідки ми вийшли».
Брат: « Поглянь у документах, чи немає там чогось про мiсце зустрічі».
Я: « Як? Хіба я можу це прочитати? Я запитаю он у тих - в помаранчевих комбінезонах».
Я підійшов до одного з них і промовив своєю скупою англійською: «Вибачте... Я маю питання... Ми шукаємо людей, які мали забрати нас з вокзалу. Нас відправили сюди з Мюнхена».
Чоловік в помаранчевому: « Нічого не знаю про це. Почекайте, я запитаю в довідковому пункті».
Він пішов, повернувся і сказав нам: « Тут вас ніхто не чекає. Вам треба звернутися туди...» і показав пальцем на лист з направленням, в якому було написано:
Tурмштрассе 21
10559 Берлін
Після цього чоловік в помаранчевому залишив нас. Я безтямно втупився в адресу: «І де це має бути?».
Дамаск, літо 2014 р.
Мені було 16 років. Того дня я був на вулиці Ат-Тільяні.
Майстер: «Аб Захра, підійди сюди, візьми гроші, піди в кімнату, перерахуй їх і вертайся».
«Майстрe, тут 250 тисяч».
»Гаразд. Ти знаєш фабрику Абу Шукрі? Сходи туди, хай тобі там при тобі перерахують гроші і видадуть квитанцію».
«Я не знаю, де знаходиться ця фабрика Абу Шукрі».
«Це дуже просто - спускаєшся на площу Майсат, там побачиш крамничку з картопляними сендвічами, далі піднімаєшся нагору, потім перша вулиця ліворуч, два будинки за будівлею спецслужб – це і є фабрика. Заходиш туди, спустися в підвал і кажеш йому: «Мій майстер передає вам ось цей залишок до сплати. Мені потрібна квитанція...«, і хай він віддасть тобі нові моделі».
«Добре, буде зроблено.»
Берлін, вересень 2015 р.
Я думаю собі: « Блін, що означають ці цифри?» і дивлюся на те місце в листівці, яке, ймовірно, має бути адресою. І ось ми стоїмо, я і мій брат, на платформі Берлінського центрального вокзалу.
Будинки в Дамаску також пронумеровані. Але цифри були замінені певними ознаками чи атрибутами. Наприклад, якщо хтось має на увазі вулицю Масакін Барзе 3, то кажуть: «там на вулиці Масакін, поруч з магазином нижньої білизни.»
Будинки та вулиці, навіть наші імена, в Дамаску мають додаткові розпізнавальні ознаки. Наприклад, крамниця Абу н-Назли. А чому б і ні? Бо що воно таке - назви як цифри, без мелодії та характеру, які в кращому випадку вказують лише на релігію чи географічне розташування? Саме тому у нас дуже важливим є прізвисько, якщо хочеш точніше описати когось. Але той хтось не назве його тобі при першій зустрічі. Він представиться як «Алі», «Ахмед» чи «Зідан». З часом до імен додаються певні риси,характеристики: «Алі - охоронець», наприклад, або «Ахмед, який працює консультантом», або «Зідан з опецькуватим виглядом».
Ми з братом вийшли назовні. На тихих вулицях було всього кілька людей. Біля вокзалу лежало кілька безхатьків.
Мій брат: «Гаразд, що нам тепер робити?».
Я: «Присягаюся Господом, я знаю не більше, ніж ти».
Що ми тоді не знали: ми могли б за пів години дістатись туди пішки. Але у нас не було інтернету. Тому я намагався розпитувати перехожих англійською, але всі вони кудись поспішали, і їхні підказки були незрозумілими. Я говорив з великою кількістю людей. Дехто навіть не захотів дивитися в наш бік, бо думав, що ми безхатьки, які просять грошей, а насправді ми були просто безхатьками, які просять надати їм інформацію. Приблизно годину ми блукали містом, поки не опинилися перед будівлею, на якій було написано «Polizei», решту я німецькою розшифрувати не спромігся.
Я подзвонив у дзвоник, почув відповідь німецькою і звичайно ж нічого не зрозумів.
Я (англійською): «Ми біженці з Сирії. Нас відправили з Мюнхена до Берліна. Дали нам документи. Ми загубилися. Ми не можемо знайти місце для ночівлі».
Тут мене перебив гучномовець: «Ви ж в курсі, що це в'язниця?»
Я: «Ні. Добре. Можна ми у вас переночуємо? »
Гучномовець: «Авжеж, ні...»
Ми продовжили наш шлях, слідуючи пораді перехожого – йти прямо до якогось перехрестя, а потім знову спитати когось. На перехресті повз нас проходив чоловік, я зупинив його, щоб дізнатися дорогу. Він поглянув на нас і поцікавився: « А ви говорите арабською?».
Я відповів: «Звісно, ми з Сирії»
Чоловік: «Ну що ж, тоді говори зі мною арабською! Хахахахаха, невже не видно, що я араб?"
Зазвичай я звертався до кожного, хто не мав синього пакета, англійською мовою. Я відповів: «Так, помітно, я вже здогадувався. Так чи інакше, глянь-но на ось цю адресу: Ми вже цілу ніч шукаємо, нас направили туди з Мюнхена»
Чоловік взяв листівку, подивився на адресу і сказав: «От блін, та це ж соціальамт! чогож ж ви не прийшли вдень?"
А брат відповів: «Ти хочеш сказати, що це ми самі вибрали? Вони ж нам квиток купили! Ми прибули о першій ночі!"
Я: «А що це за соціальамт?»
Чоловік: «Щоб їх небо осліпло, навіщо вас направляють до соціалу в неробочий час?»
Я ще раз запитую: « А що ж це за соціал?»
Чоловік: « Ідіть зі мною, я відведу вас до табору. Там ви спочатку виспитеся, а завтра підете в соціал, щоб вас влаштували в якийсь притулок. Соціал знаходиться одразу ж за табором».
Ми пішли до цього табору. Ззовні він нагадував карантинну станцію або науково-дослідницьку лабораторію в пустелі, дещо схожу на повітряну кулю. Коли ми зайшли всередину, перед нами постало дивне видовище: невеликі ділянки, розділені на квадрати простирадлами, яскраво-біле світло, більшість людей спали. Проходити там було наче намагатися розгадати головоломку або пробиратися крізь лабіринт. Один з охоронців привів нас до одного з квадратів. Там вже лежали двоє людей і розмовляли.
Ми з братом увійшли: «Ас-саляму алейкум».
Вони відповіли: «Ва алейкум ас-салам».
Ми кинули сині пакети біля ліжка. Ми були геть знесилені, як фізично, так і морально, і все ж відчували також щось на кшталт полегшення, бо опинилися серед людей, які теж чекали на початок нового життя.
Охоронець: «Взагалі-то ми вже переповнені, вас пускаємо лише сьогодні, бо це ваш перший день у Берліні. Але вранці ви повинні піти в соціал», - і пішов геть.
Я звернувся до хлопців у нашій комірчині: «Що це в біса за соціал?»
Вони сказали: «Там треба подати заяву на притулок, щоб отримати постійне місце у таборі»
Брат запитав: «А, значить, вас поселили саме сюди?».
Хлопці відповіли: «Ні, ми лише переночуємо тут, а завтра підемо до соціалу. Десь за дві години вирушаємо»
Ці два короткі речення викликали нові запитання: «Як так сталося, що ви спите тут і кожного дня ходите до соціалу? І що це за прийом такий о четвертій ранку?»
Але ми були надзвичайно втомлені. Подальші пояснення довелося відкласти, і ми провалилися в глибокий сон.
Прокинулися о дев'ятій годині, взяли свої сині пакети і вирушили в дорогу. На вході до табору нам видали мапу, на якій було позначено наше місцезнаходження та шлях до соціалу.
Всі питання відпали, коли ми приїхали. Ми без сумніву потрапили в правильне місце. Тут заходили і виходили десятки людей з різних куточків світу. Через всю територію простягалася черга з сотень чекаючих людей. Ще одна сотня стояла біля іншої будівлі, інша - перед інформаційним табло на площі, ще одна - в паркових зонах, а ще одна - перед наметами з їжею... Чим більше ми вдивлялися, тим більше таких сотень ми бачили.
На площі ми запитали одного з охоронців, куди нам тепер слід йти. Він показав на найдовшу чергу, кінець якої майже сягав до виходу. Люди стояли акуратно, один за одним. В середині черга вже не була такою рівномірною, адже там стояли кількадесят людей впритул одне до одного. А на початку, прямо біля будівлі, було неймовірне скупчення людей. Якщо б усіх попросити вишикуватись один за одним, то черга, напевно, простягнулася б на кілометри.
Я сказав братові: «Ми не можемо тут стояти в черзі!», наче це було якесь покарання, і я не хотів визнавати свою провину.
Сільська місцевість в околицях Дамаска, січень 2015 р.
Четверта година ранку.
Мама: «Давай, вставай, нехай Господь милує тебе! Піднімайся та йди в чергу до пекарні, поки там хліб знову не закінчився, як вчора…»
«Я не хочу, там дуже холодно! Я пізніше зустрінуся з Абу-н-Назлою. Він сказав, що сьогодні принесе хліб до крамниці»
«Кажу тобі, сину, не буде там ані хліба, ані чогось іншого. Вставай (хай Господь милує тебе!), у нас закінчився останній хліб... І одягайся тепліше, снігу вже по коліна!»
«Та встаю я вже, встаю... Боже, хай буде прокляте це все життя... День за днем стояти в черзі за хлібом, за газом, за соляркою... а потім ще й ці каністри з водою... Боже, позбав мене якнайшвидше від усього цього мороку...»
Коли я після чотирьох годин очікування на снігу та морозі добрався до вітрини, я швидко просунув свою змерзлу голову у вікно, щоб вона трохи потеплішала в пекарні і я знову зміг відчути свій ніс. На коротку, сповнену спокою мить мене огортає запах хліба.
Пекар: «Ще одну хвилину, наступна буханка вже на підході».
Я: «Не поспішай».
Переді мною монотонно рухається залізна стрічка конвеєра, створюючи металевий, скреготливий звук. Через кілька хвилин з'являються перші партії свіжого хліба. Хлібини висипаються перед пекарем, який одразу ж починає складати по сім буханок одна на одну і відкладати їх убік - хтось із військових має пізніше забрати їх. Куди? Напевно, до офіцерського будинку. Точно не до Абу-ан-Назли.
Пекар: «75 лір, будь ласка»
Я: «Але я хочу три хлібини!»
Пекар: «На одну людину тільки по одній».
Я даю йому 75 лір. Він кидає пакунок хліба і влучає мені в голову, яка ще торчить у вікні. Коли я покидаю чергу, зауважую, що Абу н-Назла стоїть прямо за мною. Задубілий від холоду, у шкіряному пальті, з руками в кишенях штанів, голова обмотана шарфом, чекаючи на свої сім коржів, щоби розчарувати всіх, хто покладався на нього, в тому числі й мене.
По дорозі додому я оминаю блокпост, оскільки там, як правило, у кожного щасливчика забирають дві буханки хліба в якості мита.
Соціаламт, вересень 2015 р.
Ми встали в кінець черги о десятій годині ранку. О шостій вечора соціал зачинився. Ми не зробили жодного кроку вперед. Навпаки, дерево, яке ще о десятій ранку стояло поруч з нами, тепер було ближче до входу, ніж ми.
Коли ми виходили з ділянки, біля виходу сиділи на землі десятки людей. Їх називали «впертими/ті, хто окопався». Це ті, хто залишає чергу близько четвертої години, бо вже не сподівається потрапити на прийом сьогодні або отримати запис на завтра.
Такий запис на реєстрацію називався «талон на відстрочку». Іншими словами, це означало: « Приходь завтра і знову чекай, як сьогодні». Тим часом ті вперті утворюють нову чергу біля воріт на ділянку і чекають з четвертої вечора до восьмої ранку, щоб першими потрапити всередину.
Ми пішли до повітряної кулі, щоб поспати. Але там нам відмовили, бо все вже було заповнено. Тож ми попросили два нових синіх пластикових пакети, оскільки старі були пошарпані. Потім ми повернулися до впертих, і мовчки прочекали всю ніч, лише кілька людей про щось перемовлялися. О восьмій годині відкрили ворота. Ми потрапили у першу півсотню, що забігли на ділянку, і були вражені, побачивши двадцятеро людей, які вже стояли в черзі перед адміністративним корпусом.
Обличчя їхні були нам невідомі, адже їх не було серед тих, впертих. Вони вночі перелізли через паркани і чекали світанку в кущах на подвір'ї. Того дня ми принаймні отримали той талон на відстрочку.
Тоді соціал зачинив свої двері. На щастя, хтось підійшов до нас і англійською мовою запропонував нам влаштувати нас у баскетбольному залі. Я, мій брат і ще двадцять інших стомлених людей послідували за ним туди. Ми вляглись на тренувальні мати - ні ковдр, ні подушок там не було - і поринули в глибокий сон, з якого мені захотілось більше ніколи не прокидатись.
Берлін, 2024 р.
Я живу біля метро, між передостанньою та останньою станціями. Це для мене вже прогрес, адже неподалік від мене курсує кільцева електричка, яка безперервно кружляє навколо Берліна і не має кінцевої зупинки.
Дев'ять років я працюю над тим, щоб стати членом цього почесного кола. Але з часом я втратив до цього інтерес, тому що для цікавості потрібне везіння, а його в мене немає.
Проте тут я мушу сам собі заперечити. Це занадто легко - звинувачувати долю. Були періоди, коли я вважав себе невдахою. Були також часи, коли я вважав себе везунчиком. Але з часом я зрозумів, що розподіл населення в цьому місті не має нічого спільного з невезінням.
Невдача - це орендодавець, який не здає тобі квартиру, тому що йому не подобається твоє ім'я або твої доходи недостатні. Невдача - це роботодавець, який ставиться до тебе інакше, бо в тебе певне віросповідання чи колір волосся. Невдача - це бюрократична адміністративна система, яка створює особисто для тебе 20 сторінок, які ти будеш даремно заповнювати, якщо захочеш поскаржитися або про щось запитати.
Невдача - це дискримінація, внаслідок якої ти змушений чекати під дверима соціалу, яка навмисно відсторонює тебе від прийняття політичних рішень, яка невпинно створює нові установи, в яких твоя заява про натуралізацію губиться без особливих наслідків.
До моїх невдач належить і моя кімната, яка більше схожа на нічліжку для мандрівників. «Можливо, я залишуся тут на рік, поки не знайду нормальне житло», - так це можна назвати тут. Зважаючи на його розташування та площу, орендна плата абсолютно безпідставна. Орендодавець, безсумнівно, непогано наживається на нас. І чому ми просто змиряємося з цим? Дуже просто - у нас немає іншого вибору. Тепер я живу тут і точно знаю, що залишусь тут до кінця своїх днів.
Я живу в Берліні на ще одній межі, я не належу ані до цих, ані до тих. Я не надто поглиблююсь у стосунки, що виникають тут. Здається, що всі тут такі ж кочівники, як я. Вони всі наче просто проїздом тут: між суспільствами, націями та етносами.
Тож кожен шукає серед усіх інших своє «Я», друга, обійми, квартиру, куди можна закинути свої сині пакети в шафу. Вони більше не вірять у нову батьківщину та притулок. Вони не наважуються викинути свої коробки для переїзду чи навіть належним чином розпакувати валізи, доки вони, як і я, залишаються замкненими у власних головах.
Переклад з німецької: Себастьян Антон
