ЇЇ гарне обличчя, посмішка ця,
дозволяють забути мені цілі двадцять п’ять років.
Як я можу не цілувати цю щоку,
що спокушує мене полишити райські сади?
Пальці, грайливо танцюючі по шиї моїй, мов метелики,
хай вони навіки будуть тішитись там.
Коли думки твої закрались в мої власні,
серце моє покірно прийняло гостя цього.
Ніколи ще досхочу я не напивався,
ні пивом, ні старим вином коштовним.
І ось чаркуються наші вуста,
і келих цей – він дуже незвичайний.
Люблю тебе я, а любити означає вчитись,
подібно до дитини, що ще в школу ходить,
як хлопчисько, що стрімголов шмигає вулицями,
та часто губиться, закоханий і сповнений сум’яттям,
пише несамовито, як пташка щебече,
наводить безлад в розмірах і римах,
бачить на вулицях гримаси одинокі
і за всіма рядками - лише рядки свої.
Ти, яка показує мені красу усіх речей,
мене, того, хто бачить та не в/пізнає, лікуєш,
Даруй свої обійми мені, тому хто любить єдність, хто тікає від пригнічень
кому ніколи не подобалось валізи пакувать…
О обійми, яка ж рідна домівка це, який же квітень!
Яка мелодія та радість, та які пісні кохання!
Даруй свої обійми, бо я від них залежний!
Що взимку може бути краще, ніж як троянду обійняти?
Переклад з німецької: Себастьян Антон
