Задощило і я глянув у небо.
Краплини повнилися моїми згадками:
досвідом втіхи і досвідом журби.
Коли я заплющую очі, тону у спогадах з дитинства.
Ось я повертаю голову і бачу закривавлену ляльку моєї сусідки.
Колись ми дружили.
А тепер вона мирно спить у калюжі крові
поруч зі своєю лялькою.
Я, що після вибуху не чув власного голосу,
відчайдушно шукав вихід з того жахіття,
в якому згорали живцем мої друзі та їхні книги, а я дивився на це.
Вони прийшли туди, щоб учитися.
А потім розлетілися враз у повітря, мов обірване листя.
Куди подівся Мохаммед, що марив футболом?
Он він, ще живий, але вже без ніг, без рук.
І без надії.
Я бачив одну матір, серед клаптів людських тіл вона шукала свою дитину.
З плачем і страхом я мчав додому.
Туди, де мене з нетерпінням чекали: до мами я біг.
Закривавлений, у сльозах і в пилюці я кинувся до неї на руки.
У найбезпечніше місце на світі.
Єдину прекрасну мить в тому жахітті я пережив.
У небі вже не дощить.
Але щоразу, коли я згадую те жахіття,
Дощить у мене в очах.
