Я собі не я.
Я і ця країна, куди я мігрував, не єдине ціле.
Я пишу і заперечую віршами.
Опісля ж цілу ніч очікую на відповідь.
Не на дзвінки з погрозами.
І не на спецслужбовців
зранку під дверима.
Яким нудним поетом врешті я зробився.
Я ніколи не був у в'язниці
і ніхто не ламав мені пальці.
Я пишу, мов не маю страху.
А в Берліні ніяк не придумаю назви для віршів.
У цьому місті, що ликує в блаженстві.
Ніхто в Берліні не донесе на мене.
І не видасть наказу прослуховувати.
Все, що тут питають:
Чи сплачені податки і коли відпустка?
В Берліні ніч ночує із жінками.
В Берліні висміюють того,
хто додому вже й стежки не бачить.
Я ж і мій вірш цілу ніч не спимо.
Я не вирішив досі конфлікту з історією, що насправді моя.
Ми обоє вичікуєм.
Моя рідна земля на смертнім одрі.
В її останньому стогоні я шукаю ключі до нашого будинку.
А далі тільки крапка. І жодної коми.
Це я.
Щоночі.
І водночас не я.
