Біль від втрати, як ржавчина,
З кожним днем розростається.
Між ребер палає, я мовчки скидаю
Ту тугу, що знову в груди лягає.
Хочу кричати на траву, що знову зелена,
На будівельників, що котлован копають замість дому.
Сонце гріє, та знову цей світ здається винним,
У тій втраті, що пече, ніби на рані живому.
А я тебе в серці тримаю, мов весну,
Друкую знімки – ті миті щасливі.
Я не живу, я чекаю, тільки,
Коли знову зможу опертись на твої плечі, живі.
